2024 © All rights reserved
Голодомор – це геноцид української нації в 1932-1933 роках. Скоєний керівництвом Радянського Союзу з метою упокорення українців, остаточної ліквідації українського спротиву режиму та намагань побудови самостійної, незалежної від Москви Української Держави. У 2006 році Законом України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» Голодомор визнано геноцидом українського народу. У 2010 році постановою Апеляційного суду міста Києва доведено геноцидний характер Голодомору, намір Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити частину української нації. У 1932 – 1933 роках було убито понад 7 мільйонів осіб на території УРСР та 3 мільйони українців поза її межами, в регіонах, які історично були заселені українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та в Казахстані.
Після поділу території України в середині 17 століття між Річчю Посполитою та Московським царством протягом наступних двох століть українська нація не мала власної державності, через що зазнавала політичних, економічних, національних, культурних утисків. Росія проводила жорстку колонізацію Лівобережної України. Потужна русифікація, шовінізм та політика ототожнення українців з російським народом (ідентифікація України як частини Росії - Малоросія) не знищили української національної свідомості. Українці дуже гостро відчували свою відмінність від росіян і протягом століть вели перманентну визвольну боротьбу. Та тільки в 1918 році вдалось створити Українську Державу – Українську Народну Республіку і об’єднати українські території.
У ХХ столітті незалежна Українська Держава протрималась лише кілька років, борючись із постійними зазіханням та втручанням у внутрішні справи країни ззовні. Їй так і не вдалось конструктивно закласти та зміцнити фундамент своєї незалежності в світі. Після третьої окупації на українських землях, які входили до складу Російської імперії, російські більшовики встановили радянську владу за допомогою сили та маріонеткових урядів.
30 грудня 1922 року було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік, до якого увійшла і Українська Соціалістична Радянська Республіка. Союзний договір передбачав повну рівноправність республік, проте Україною фактично керував Кремль.
Не дивлячись на нетривалі періоди державотворення, українська традиція все ж була і мала глибоке історичне коріння, що сягало періоду Київської Русі. Це об’єднувало націю і підсилювало українським націоналізм та суперечило ленінській теорії соціалізму, що передбачала злиття націй. Окупувавши територію України, російські більшовики дуже гостро це відчули. Ленін визначав національний рух і проблеми національного суверенітету як явище буржуазного характеру, з чим більшовики вели боротьбу. Українська сутність була великою перешкодою для існування СРСР у тому форматі, в якому радянське керівництво його вбачало.
З утвердженням комуністичного режиму відбулись помітні зміни у суспільному, громадсько-політичному та соціально-економічному житті України, що торкнулися, насамперед, традиційного села. Радянська влада насаджувала українському народові нові звичаї, нові обряди, разом з тим змушувала відрікатися від свого минулого, забути своє походження. Відбулось згортання українізації. Розпочався наступ на духовне життя українців.
У 1928 році керівництво СРСР оголосило курс на колективізацію, за рахунок об’єднання індивідуальних приватних селянських господарств в колективні господарства державної власності. Кожному селянину нараховувалась певна кількість трудоднів, за відробіток яких платили натуральним продуктом. Однак, у більшій своїй сукупності трудодні були настільки мізерними, що позбавляли селянина можливість прохарчувати себе і свою родину. З огляду на потужне почуття індивідуалізму українських землеробів, в Україні політика насадження колгоспної системи отримала спротив. Тому селян насильно заганяли у колгоспи шляхом примусу, терору та пропагандистської війни з незгодними, на яких режим вішав ярлики «куркулі», «буржуазні націоналісти», «контрреволюціонери» та знищував цих людей.
Політика радянського режиму викликала опір з боку українського народу. Історики зафіксували близько 4 тис. масових виступів селян на початку 1930-х років проти колективізації, політики оподаткування, пограбування, терору та насильства органами влади.
Почуття національної ідентичності українського селянина у поєднанні з його ментальним індивідуалізмом суперечило ідеології Радянського Союзу. Це було основою українського націоналізму і становило загрозу єдності та самому існуванню СРСР. Саме тому об’єктом злочину геноциду стала українська нація, для послаблення якої сталінський тоталітарний режим здійснив геноцидне винищення українського селянства як питомої частини нації і джерела її духовної та матеріальної сили.
Небезпеку бунтів та повстань для існування СРСР добре усвідомлювали у Кремлі Й. Сталін та його соратники. Не бажаючи втрачати Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, що був замаскований під плани здачі хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна в якості штрафів за невиконання плану здачі хліба. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив всі шляхи до порятунку. Лише селянам України та Кубані було заборонено виїжджати до міст, до Росії і Білорусії. 22,4 мільйони людей було фізично заблоковано в межах території Голодомору.
Сталін, який вважав селянство основою національного руху, вдарив по українському селянству, як по носію української традиції, культури та мови. У 1932 р. для України було встановлено нереальний до виконання план хлібозаготівель у 356 млн. пудів хліба. Для затвердження цього плану до Харкова прибули найближчі соратники Сталіна – Каганович і Молотов, які були добре проінформовані про розпал голоду вже в першій половині 1932 року в Україні. Геноцид було організовано і вчинено шляхом узаконення насильницьких дій та масового вбивства українців представниками органів влади. Близько 400 архівних документів підтверджують це.
На початку 1930-х років політика колективізації в Україні зазнала краху. Селяни масово покидали колгоспи та забирали своє майно: худобу, інвентар, зароблене збіжжя. Для збереження колгоспів і майна у руках держави режим 7 серпня 1932 року прийняв репресивну постанову, яка в народі отримала назву «закон про п’ять колосків».
Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» все колгоспне майно прирівнювалось до державного і за його розкрадання було встановлено жорстоке покарання. З цим законом держава карала голодних селян за збирання в полі залишків урожаю ув’язненням на 10 років з конфіскацією майна або розстрілом. Фактично закон забрав у народу право володіти їжею. Даною постановою було організовано спеціальні групи людей, які здійснювали обшуки населення з метою насильницького вилучення зерна. Такі обшуки супроводжувались терором, фізичними та моральними знущаннями над людьми.
Наступним геноцидним рішенням стало встановлення натуральних штрафів – право держави забирати у селян не лише зерно, а й усі продукти харчування та майно, яке можна було продати або обміняти на їжу, чого не було в жодній іншій республіці СРСР. З метою посилення голоду в Україні політбюро ЦК КП(б)У під тиском Молотова 18 листопада 1932 року ухвалило постанову, якою було запроваджено специфічний репресивний режим – «чорні дошки». Занесення на «Чорні дошки» означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів: тотальне вилучення їжі, заборона торгівлі і підвозу товарів, заборона виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами, ГПУ, міліцією. У 1932 – 1933 роках режим «чорних дощок» діяв у 180 районах УСРР (25% районів). Такий репресивний режим було застосовано лише в Україні і на Кубані, в місцях компактного проживання українців.
Кремлем були створені умови життя, розраховані на знищення частини української нації, шляхом повного вилучення всіх продуктів харчування. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року за підписами Сталіна і Молотова заблокувала українців в межах голодуючої території, заборонивши виїзд із УСРР і Кубані за хлібом. До жодного іншого адміністративного регіону СРСР чи республіки подібного рішення не було застосовано.
Сталінський режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовився від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади та Міжнародний Червоний Хрест.
Навесні 1933 року смертність в Україні набула катастрофічних масштабів. Пік Голодомору припадає на червень місяць. Тоді щодоби мученицькою смертю помирало 28 тисячі осіб, щогодини – 1168 чоловік, щохвилини – 20 людей. В цей час Москва надала Україні насіннєву (для посівної кампанії) та продовольчу позики. Якщо продовольча й надходила до села, то вона надавалася переважно у формі громадського харчування і лише тим колгоспникам, котрі ще були здатні працювати й жити в польових станах.
Це все здійснювалось за наявності великих запасів зерна у централізованих державних резервних фондах та масштабного продовольчого експорту. Ці дії підтверджують намір радянського керівництва знищити частину української нації у певно визначених режимом часових межах.
Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим. Більшість науковців відстоює число вбитих понад 7 мільйонів осіб в Українській Соціалістичній Радянській Республіці та 3 мільйони українців в інших регіонах СРСР: на Кубані, в Центрально-Чорноземній області, Поволжі та Казахстані.
Певні історичні обставини ускладнюють підрахунки, а ще більше – встановлення імен вбитих. Радянська влада зробила все можливе, щоб приховати наслідки свого злочину. На місцях було заборонено фіксувати реальну кількість смертей. Сьогодні виявлено таємні списки деяких сільрад з переліком померлих в 1932-1933 роках. Ці списки в двічі перевищують офіційні дані. Цілком зрозуміло, що такі випадки були не поодинокими. Існувала заборона записувати причину смерті «голод», тому в актах про смерть вказано «від тифу», «виснаження», «від старості». В 1934 році всі книги ЗАГС про реєстрацію смертей були передані до спеціального відділу ГПУ. Українці вимирали сім’ями, селами, і не завжди проводився облік. Рівень незареєстрованої смертності невідомий, але цілком очевидно, що померли мільйони.
Радянський Союз переконав міжнародну громадськість «не побачити» масове вбивство українців за допомогою пропаганди, підкупів окремих журналістів. Однак, були публіцисти, які писали правду, збереглись звіти послів, дипломатів. Режим вжив ряд заходів, щоб стерти пам'ять про вбивство понад 7 мільйонів українців. Але пам'ять народу є незнищенною, і з становленням незалежності України була зірвана заборона говорити про Голодомор.