2024 © All rights reserved
До нашого музею звернувся син свідка Голодомору Віталія Наум ’яка - Пилип. Очевидець Голодомору народився і пережив страшні голодні роки у селі Соболівка на Вінничині. Незадовго до смерті син записав спогади батька, на дитинство та юність якого випало багато випробувань. У 1942 році Віталія Наум ’яка вивезли на примусові роботи до Німеччини, де після спроби втечі він опинився в концтаборі. Після приходу американців Віталій Наум ’як потрапив у табір для переміщених осіб, а пізніше служив в американській армії.
Публікуємо спогади про Голодомор Віталія Наум ’яка:
“ Я народився y 1926 роцi в радянській Україні на Поділлі – області, яка дyжe постраждала від організованого голоду. Під час тієї акції мені було сім років. Соболівка, містечко у Теплицькому районі, де я жив, гуртувалося навколо цукрового заводу, де переробляли буряки. Там працював мій батько Дмитро, він був заарештований і страчений в серпні 1937 року під час Великого терору, як і 30 000 українських громадян, які народилися в Австро-Угорській імперії до 1914 року і які, на своє нещастя, залишилися в Україні після короткої незалежности 1918-1920 років. Оскільки батько був бyхгальтeром, нашу сім’ю не грабували і не розкуркулювали під час колективізації 1929 року і не заганяли в глухий кут під час голоду, який вразив навколишні села. Робітники отримували на заводі продуктову пайку для себе і для своєї сім’ї, якраз таку, аби не вмерти з голодy.
Коли почався голод, мені було сім років. Найбільше я запам’ятав, патоку і ще молоді картоплинки, які ми з’їдали з лушпинням. Іноді їли зyпy із кропиви, який називали «зелений борщ». Одного разу їли горобців, які мені вдалося піймати. У цей час мій живіт спух, він бовтався мов м’яч між ногами і тонкими руками. До нас приходили селяни за патокою з заводу. Сусіди зрізали шкіру із черевиків і варили зупy. По дорозі зі школи я повинен був іти посередині вулиці й не підходити до хат, бо знав, що зникають діти. У школі ми крали крейду і їли. Чим далі, тим менше учнів залишалося у клясі. А стіни прикрашали портрети Леніна і Сталіна серед щасливих дітей та лозунги, такі як : «Дякуємо батькові Сталіну за наше щасливе дитинство !» або ще «Жити стало краще, жити стало веселіше !» Якe тaм життя ! Я колупав стіну одного будинку і їв щось схоже на сипку селітру. Я теж міг померти будь-коли і будь-де.
Разом з хлопцями ми лазили красти яблука, кидалися на них як саранча, і робити це треба було якнайшвидше, так швидко як тільки можна. Одного разу я пішов красти кавуни, це було дуже небезпечно, сторожі були пильними і могли нас відлупцювати. Я також бачив нескінченні черги людей під маґазинами, вдень і вночі, – один член сім’ї передавав чергу іншому і так далі. Пам’ятаю, як стривожилася мама, коли зрозуміла, що у мене рахіт. Уночі ми чули, як голодні селяни приходили розривати купи відходів із заводу, це були залишки цукрових буряків, жом, які робітники давали свиням. Селяни виривали їх із ям зі сміттям і їли просто там, на місці, темної ночі.
Удень я бачив нещасних селян під стіною заводу, багато з них там і помирало. Тіла скидали у довгу могилу під заводськoю cтiною. Вони жебрали або продавали якісь свої речі за харчі. Приходила міліція і проганяла їх у їхнє селище. Не раз я ходив з мамою в сусіднє село. Вона носила їжу селянам. Харчі ховала під пальто, бо боялася, що на неї нападуть по дорозі й відберуть. Мама не хотіла, щоб я заходив до хат і бачив, як люди помирають від голоду. Вона мені говорила про це, і я знав, що відбувається. Чекав на вулиці й тремтів. А одного разу зайшов. Люди лежали і стогнали у порожній хаті… Я знав, що існує канібалізм. Тому мама заборонила мені й маленькій сестричці грати за двором.
Я пам’ятаю зловісну й сповнену тривоги атмосферу, яка створювалася перешіптуванням, хворобливими новинами, нічними кроками під хатою і смертю, незримо присутньою всюди. У цей час розвелося багато здичавілих собак, зграї яких бродили селами. Мама просила мене бути обережним і самому до них близько не підходити. Пізніше я дізнався, що вони їли трупи наших селян і що вони їх шукали в хатах і навіть у спільних могилах. Я часто думав про усе це як про нічні жахи.
Згадую Торгсіни, державні маґазини, куди голодуючі селяни приносили свої цінності, аби обміняти на шматок хліба. Мама часто про це розповідала. Люди, сподіваючись ще хоч трохи прожити, несли свої каблучки, військові та релігійні нагороди, кому щастило – зубні протези, ікони… Пізніше грабувалися могили і з мерців знімали обручки й видирали золоті зуби. Мої батьки розмовляли про це і непокоїлися про могили наших рідних. Отак одного вечора я йшов через цвинтар, але зупинився перед могилою, вочевидь сплюндрованою. Могильний камінь було відсунуто, дерев’яну труну розбито і з неї виднівся мрець. Я злякався і втік.
Одного дня в школі вчителька запитала хто наші батьки : багатії, бідняки чи середняки. Я не усвідомлював нашу злиденність, і, оскільки бачив людей нещасніших, а з іншого боку – і не таких бідних, написав у реєстраційному листку, що ми середняки. Увечoрі до нас зайшла стривожена вчителька і попросила заповнити інший формуляр. Вона усіх своїх учнів зареєструвала як бідняків. Можливо їй ми завдячуємо життям… Хай благословить її Господь.
У цей час померла моя маленька сестричка, сказали, що це тиф, але тоді це була офіційна причина дитячої смертності. І оскільки про це було заборонено говорити навіть і пізніше, я ніколи не дізнався точно про причини її смерти. Коли ми, діти, чули поїзд, казали, що він іде до Росії та імітували стукіт його коліс, вигукуючи : «жито-пшениця-жито-пшениця !», а потім свисток паровоза коли вертався з Росiï – «обліґаціїііі…!» - синонім реквізицій. Ми також наспівували пісеньку: «Мама в СОЗі, тато в СОЗі, Діти голі на дорозі, Полатані штани в клітку –Виконуєм п’ятилітку !».
На фото родина Подольськa-Наум’як (1929 рік).