Дмитро Бутенко передав до Меморіалу жертв Голодомору записані спогади свого дідуся Яроша Бориса Ілліча, який народився у 1923 р. в селі Ходорків Попільнянського району Житомирської області. Проте більшу частину свого життя чоловік прожив в селі Андрушівка, Андрушівського району Житомирської області.

 

Пане Дмитро, безмежно дякуємо Вам за цей лист! Для нас відкриваються унікальні свідчення про перебіг грабіжницької політики колективізації, злочинні дії представників влади у відношенні селян під час Голодомору (власне геноцидні дії), про жах і біль , людяність і надію. Борис Ілліч дуже чітко описує всі процеси, родину, односельчан, товариша уповноваженого:

 

«В період НЕПУ життя пожвавилось, але з чиєїсь злої волі були підрізані економічні основи: розібрано цукрові заводи, гуральню і інші важливі об’єкти.

Відносно проведення колективізації, потрібно сказати, що все відбувалося по тому ж сценарію що і в вашому журналі, щоправда на висилку у нас потрапили лише одиниці, хоча розкуркулювали багатьох, в більшості небагатих, але які зволікали писати заяви до колгоспу. Найбільш запомнилось, як бригади ходили і трусили хліб, як при "розкуркулюванні” вазонами вибивали вікна з рамами, щоб в хатах цих ніхто не міг жити, так як скла дістати було неможливо. На моїй вулиці жив багатосімейний Порхун Охрім, бідний, як кажуть, аж синій, одна дочка хвора на туберкульоз вже лежала. Був свідком, як після розгрому садиби хвору з ліжком винесли на вулицю і поставили в сніг. Не бракувало і трагікомічних картин. Був у нас п’яничка "активіст” Кирило, якого люди призирливо називали "Кирильцьо”. Якось посадили його з сім’єю на підводу з реквізованими в «куркулів» меблями (не фірменними) і в супроводі ескорту своїх друзів повезли через всю вулицю, в руки вручили йому флага і вселили в крайню хату розкуркуленого Діюка Йосипа. Але чуже не пішло йому на користь. Пізніше вся ця сім’я щезла від голоду.

Перші подихи голоду стали відчутними ще з зими-весни 1932 року, коли йшло масове винищення коней із-за нестачі кормів. Буквально сотнями кінських туш були встелені прилеглі до господарств городи і поля. ВРХ в той час в колгоспах держали мало, здебільшого волів. В нашій місцевості корів і птиці не "усуспільнювали". Врожай зернових видався непоганий, середній на той час. Дуже мало в людей на городах вродило картоплі, зато хто посіяв той зібрав багато гарбузів.

 

Помню, як літом було багато сонця, що дало змогу значну кількість нам насушити їх на бляшаному даху хати (різали скибки разом з шкіркою. Потім це дуже знадобилося, хоча дехто дивився на це скептично і іронічно.

На трудодні в колгоспах не одержали нічого, поскільки майже все вивезли. Мало того люди сіяли трохи зернових на городах, але ходили спецбригади по хатах і забирали все, навіть квасолю витрушували з горшків, якщо не було що взяти. Кожну бригаду очолював уповноважений в якого, як правило, верхня одежа була не застібнута, щоб виглядала портупея через плече від кобури з "наганом". Хто зумів видержати натиск і приховати трохи продуктів, тим було легше перенести біду. І яких тільки "тайників" не придумували люди але на жаль це не рятувало, знаходили. Правда, немало цих "слідопитів" з гострими стальними шпичаками пізніше також забрав голод. Вижили сім’ї в яких були корови. До 1931-32 рр. корова, практично, а то і дві були в кожному дворі, але тут почали вимагати м'ясоздачу, люди домовлялись в кого більшої ваги корова ту й здавали, з розрахунку 42-45 кг. на сім’ю. Грошей платили мізер, копійки. Якраз припала така "лотерея" на щастя-долю і нашої сім’ї.

 

Біда підступила якось тихо, найперше, в великих фізично кріпких трудових сім’ях, які потребували багато їжі. Хто їв менше, тому було легше пройти голодну адаптацію. Проходив трагічний відбір, безумовно, не в бік покращення здоров’я прийдешніх поколінь. Найбільше помирало в кінці 1932 і перших чотирьох місяців 1933 року, а весною, взагалі, було страшно. Було багато сильно пухлих людей. Люди падали і помирали масово, валялись біля доріг і на ярмарковій площі. Періодично по вулицях їздили підводи, підбирали трупи і відвозили на кладовище в велику яму, але не всіх. Були випадки коли померлі розкладалися під сонцем по різних закутках, приміром, моя сусідка і ровесниця Березня Антоніна, зотліла в ямі, яка залишилася після викорчовки велетенської багатовікової груші. Останки померлої закрили землею лише десь після жнив. Були випадки коли в загальну могилу кидали не зовсім "готових" людей, які там " воскресали". Одна жінка після такої подорожі на "той світ" дожила до глибокої старості.

 

Що люди їли ? Все що можливо було відшукати, викопати, зловити. Були такі, що не мали нічого, і якщо попадався їм буряк або картоплина то їли їх сирими жадібно. Це були "смертники” приречені на мученицький фінал. Доки була фізична спроможність ці люди ловили і їли собак, кішок і іншу живність. В річках і ставках ловили рибу, молюсків, жаб. Весною, хто ще мав сили виловлювали ворон, видирали їх гнізда, спочатку з яйцями, а пізніше з воронятами. Але, на жаль, всього цього "делікатесу" місцевої фауни стало не на довго і не на всіх. Цілком зрозуміло, що не минали і загиблих тварин, внаслідок чого часто траплялися смертельні отравления.

Так в муках загинув мій дядько Олександр і його спільники по "здобичі". Щодо флори то тут використовували все: щавель, лободу, листя дерев, рогозу, гнилу картоплю, буряки, стебла і стрижні качанів кукурудзи та інше. Особливо славились "мотортаники" з хріну, а із стебел кукурудзи отримували повітряне печиво, щось на зразок зефіру. В нашій місцевості багатьом поміг ліс. Особливо жолуді, кора дерев та інше. Велику роль у рятуванні людей служив збір і використання вересу. Його заготовляли масово, носили мішками, сушили, подрібнювали, товкли в ступах на борошно з якого варили густий кисіль коричневого кольору з бальзамічним присмаком, з відчуттям гіркоти, але була можливість збирати його ранньою весною, коли зеленого нічого ще не було в інших місцях. Їли його багато і щоденно. Пам’ятаю ,що частина запасу залишилася і як реліквія, на всякий випадок, стояла ще роками велика красива банка з під ледеників непівських часів. Особливо престижним, прямо чудом, рахувалося їсти цей кисіль з меласом, поливаючи молоком. Хто споживав верес в того не виникала, а той й зникала, пухлина. Таку ж дію визивало вживання гарбузів. Після голодування, на довго зникли хворі на кишечник. Хто до голоду скаржився і якщо вижив, той про все забув.

 

Верес це рослина-пам’ятник, символ життя тих страшних днів. Пізніше таке ж місце зайняла липа. ЇЇ ломали, сушили листя, товкли в ступах на борошно, яке служило основним компонентом в печивах. Крім усього липове борошно мало клейкість. Краще почували себе люди які працювали в державних установах і господарствах (лісгоспах, радгоспах, цукротресту) тут кормили і давали трохи продуктів (хліб і до хліба). На базарах продавали дещо їстівне і, як правило, сурагатне в вигляді пиріжків, коржів і всяких інших "матортаників". Хліб не продавався. Торгували молочними продуктами, появлялось волове м’ясо і лій. Щоб щось купити потрібні були немалі гроші. Признаюсь, що нашій невеликій сім’ї з 4-х душ, з деякими можливостями і "запасами" і то було гранично скрутно і голодно, а що мовити за багатосімейних і менш забезпечених.

Батько наш був майстер на всі руки, в доброму розумінні цього слова, в цей час виконував колгоспний заказ в домашній майстерні - виготовляв великі дубові кадуби для майбутньої квашенини. Приватних заказів не було - не до цього було в той час. Настав час розлучитися з набутими роками речами, який потім вже нажити не змогли.

 

Золоті прикраси і обручальні каблучки пішли в київський, так званий, "Торгсин", за що одержали пару десятків хлібин і трохи борошна. Ще до голоду людей, яких підозрювали що вони мають золоті монети, садовили в тюрму, яка тоді називалась дещо романтично : Допр, але очікуваних наслідків, як правило, не одержували. Голод же змусив добровільно віддати все що було дешевше за життя.

Деякі більш МІЦНІ люди возили одежу, різні речі в Брянську область в Білорусію, де міняли на зерно і борошно. Рахую що в нашій місцевості немало загиблих могли б вижити, але в наслідок психологічного  шоку, апатії, приреченості, припиняли боротьбу за життя, опустилися і загинули. Так буває при корабельній аварії, коли активна частина потрапивших в біду, всупереч сподіванням, досягають берега. Бачив як ще зовсім нормальні не "доходяги" дядьки ходили по базару з ложками за халявою і роблячи вигляд готовності купити "куштували" різне їство, але як правило, підкріпитися в такий спосіб було неможливо. Для цього потрібно було використати хоча б маленьку владу, що й робив, не від щастя, місцевий міліціонер Петро Бризницький, девізом якого було : "Руб за місце, або два пироги і стакан ряжанки". Постійно ходив на базар куштувати і мій сусід Пичак Іван, людина гігантської будови і сили, але голод поволі здолав і його, після нього померло четверо дітей від 2 до 10 років останньою померла його дружина Палажка. Помню, як сьогодні, теплий сонячний день, на вулиці під тином недалеко від своєї хати лежить на правому боці виснажена кістлява жінка з землистого кольору обличчям на долоні руки, пальці лівої руки конвульсивно рухаються з піврозкритого рота виривається важке переривисте з хрипом дихання, рядом стоїть кошіль з декількома гнилими картоплинами і лежить лопата. Мимо проходять байдужі сонливі від голоду люди, а рядом закінчує свій життєвий шлях останній член сім’ї, мати, працьовита українська жінка.

Люди відходили тихо, грабунків і крадіжок майже не було. Самим страшним спомином на все життя залишилося людоїдство яке мені довелося побачити в цей час. На одній з вулиць проживала багатодітна сім’я Сухорських. Дочка ходила по хатах і просила що хто дасть. На нашій вулиці Низькій, вона зманила дівчинку дошкільного віку, завела до своєї хати, де батько її зарізав і зварив. Я бачив як міліція і виконавці сільради привели всю цю сім’ю і великий баняк з жахливим вмістом, а зверху лежали рученята.

 

Далі зупинюсь на питаннях допомоги голодуючим. Як і в усі часи світ існував не без добрих людей, віднайшлись такі і в добу лихоліття. До таких в першу чергу відношу директора української середньої школи Кривіча Якова Степановича, який раніше був директором сільськогосподарського технікуму, мав певний досвід, організував в школі підсобне господарство і зумів зберегти значну кількість зібраної "продукції”. В школі діяла столова. Для нас варили з борошном так звану "затірку” з галушками. "Затірка" в нашій місцевості чомусь називалась "шліхтою". Часом це вариво занарювали оливою. Не відставав в цих питаннях і директор польської 7-мирічної школи Рибіцький, син старого більшовика з 1904 року. Помню як хоронили його в 1934 році з військовими почестями, а сина в 1937 році як "ворога народу" репресували.

Голова колгоспу "Більшовик" Баранівський Микола, бувший пастух, малописьменний, але наділений природою розумом і тямучістю, можливо, зважаючи на його "пролетарське" походження йому прощалось більш ніж іншим керівникам, так що він зумів залишити дещо в коморах. Дозволяв людям перемолочувати ціпами солому із скирд, але на жаль наслідки були маловтішні. Молотарки молотили якісно, не так як зараз комбайни.

З початком польових робіт в колгоспах також варили "шліхту" і бочками розвозили по місцях роботи. Трактористам і деяким іншим категоріям привозили і хліб. "Шліхтою" годували всіх хто б де не працював. В цей час старалися, в першу чергу, спасати дітей. Не знаю чи з місцевої ініціативи, а може були і вказівки зверху, але це було відчутно. Хто залишився рухливим до цього часу в того значно збільшився шанс вижити. Весна прийшла рано. Весною, ми діти, збирали с/г шкідників на бурякових ланах. Піклувався про нас добрий дядько Трохим (бездітний) який приймав роботу і старався нагодувати нас хлібом і "шліхтою". Пізніше ходили на обробіток городини. Тут було 2-х разове харчування з хлібом.

 

Для дітей які втратили батьків в колгоспах було організовано дитбудинки, які тоді називалися дитячими майданами, але догляд там був поганий, а ще гірші санітарні умови. Дітей косив кровавий понос (дизентерія).

Перед жнивами і з початком жнив, були випадки коли охлялі люди зразу наїдалися зеленого зерна, або раптово свіжого хліба нового врожаю і помирали. Людські втрати були величезні. Колись по свіжій пам’яті підраховував по своїй вулиці, нарахував 106 осіб на 98 хат, а в селі ще 7 вулиць і скрізь лютувала голодна смерть, це десь 650-700 загублених душ. Вмирали не рівномірно, здебільшого цілими сім’ями. На моїй батьківщині голодний геноцид забрав значно більше ніж загинуло в війну (302 чоловіки).»

 

Трагедія Голодомору – це історія майже кожної української родини, це історія сучасної української нації. Пам'ять і знання про Голодомор сьогодні є могутнім запобіжником злочину геноциду проти українців. Уроки історії Голодомору навчають протистояти несправедливості , загрозам злочину геноциду в будь-якому куточку світу. Власне і для цього існує Меморіал жертв Голодомору.

Друзі, завдяки Вашій громадській позиції, сумлінню, підтримці ми разом зможемо максимально зібрати і зберегти свідчення людей, які пережили Голодомор!

 

 

Якщо Ви маєте записані спогади рідних про Голодомор. Або маєте бажання записати в співпраці з музеєм інтерв’ю про Голодомор Ваших близьких , звертайтесь, будь ласка, за номером: 254-45-12, або надсилайте інформацію на електронну пошту: memoholod@ukr.net