2024 © All rights reserved
16 листопада 2017 року у Залі пам’яті Меморіалу жертв Голодомору відбулася зустріч з очевидцями Голодомору. Найстаршим учасником цієї пам’ятної події був Зіновій Іванович Масло (1922 р.н.), який пережив Голодомор в селі Півні на Київщині.
У вересні 2017 року завідувач науково-дослідного відділу Юлія Коцур та головний зберігач фондів музею Ніна Лапчинська спільно з фотографом Ксенією Пілявською у рамках програми зі збору спогадів людей, які пережили геноцид в 1932-1933 роках в Україні, відвідали села Кожанка та Півні Фастівського району Київської області, де записали інтерв’ю у Тамари Михайлівни Бедренко та Зіновія Івановича Масло.
Зінько Масло народився в сім’ї середняків, батько з мамою обробляли близько трьох гектарів землі. До того ж, голова сім’ї чоботарював, щоб прогодувати рідню.
«Хто у колгосп пішов, то до того трошки легше ставилися. А хто в колгосп не йшов, так, як і мій батько, то до того – погано. Голова сільради моєму батькові сказав: «Не дихай совєтським повітрям, якщо ти не бажаєш іти в колгосп». Ну як так – усе віддати?! Ніхто не хотів іти в колгосп. На той час у нас уже нічого було віддавати. До цього у нас були воли – батько продав. Була коняка – батько продав. Були овечки – батько їх порізав. Бо якби того не зробив, то забрали б все начисто. Була теличка, якимось чином забрали до колгоспу, чи за податки, я не знаю. Була у нас ще пасіка, така невелика, десь вуликів п’ять – до десяти. Я, одинадцятирічна дитина, не міг осмислити того, що бачив. Я тільки бачив, як стягуються непосильні податки», – розповів Зіновій Масло.
Щоб вижити, люди були змушені харчуватися сурогатами: «Нам було дуже сутужно. Переважно харчувалися рослинами, корінцями, чимось гнилим, мерзлим тощо. Якось я грався батогом коло вогню. І той батіг потрапив на вогонь, він так зашкварчав, я й ого витяг. А він так запах смаженим… Воно так засмалилося, що я почав їсти. Ременяка така хрумка, я й всю з’їв», – ділиться спогадом Зіновій Масло.
Хто мав золоті чи срібні речі, щоб вижити здавав їх у магазини «торгсіну»: «Одні тільки більше голодували, а другі менше голодували. Наприклад, одна людина у Півнях в період імпералістичної війни була нагороджена… хрестом якимсь. А держава організувала такі торгсіни во время голоду – здавай золото, драгоценності і там купиш собі шо є. І в його було скільки – семеро дітей, кажеця, семеро і їх двоє. І він здав оцю нагороду, то там получив за цю нагороду опредєльонне колічєство харчів і вижив. Не було б теї нагороди – може б і не вижив.»
Уже з зрілому віці Зіновій Іванович задавав собі питання скільки ж людей загинуло в його рідному селі в результаті злочину Голодомору-геноциду. Уже у зрілому він намагався згадати імена людей які загинули на його вулиці, оскільки в роки Голодомору Зіновію Івановичу було 11 років, він добре знав тільки жителів своєї вулиці: «Сто п’ятдесят душ тільки по одній вулиці, сто п’ятдесят душ померло. А тепер прикиньте сюди скільки вулиць… десь около дев’ятсот чоловік при населенні приблизно ну три з половиною тисячі». Всі ці імена внесені у Народну книгу пам’яті жертв Голодомору, яка зберігається в нашому музеї.
Також, Зіновій Іванович розповідає про людей, які вивозили тіла жертв Голодомору: «Це просто голова сільради назначав людей, у кого коняка є, й так: «Ти будеш завтра вивозить мертвяків» – і він вивозив. До прикладу, мій сусід їхав на поле із моїм одногодком мімо сільради, його голова сільради визвав, каже: «Заїдь оно до теї хати і забереш мертвяка вивезеш по путі». Ну цей заїхав туди, там два брати було у їх… питається: «Де ж він?» – «На печі лежить», – каже їхня сестра. Ну на печі на рядні, то каже: «Ми це рядно взяли та винесли надвір. Та пока ми несли та розворушилася, то коні хропіли од того запаху, понімаєш». А на слідущий день може когось другого назначив, шоб возив мертвих. Мертвих вивозили».
Крім фізичного знищення, режим намагався ліквідувати і духовні засади життя українців. З козацького храму в селі Півні зняли дзвони і перетворили на комору для зберігання зерна.
Сім’я Масло врятувалася завдяки батьку, який виїхав у Росію. Коли селянам урвався терпець від постійного грабунку і голоду, вони розгромили колгосп. Проте, Іван Масло добре розумів, що це тільки тимчасова перемога. Зарізавши теличку, яку вдалося повернути з колгоспу, батько взяв трохи їжі на дорогу і подався світ за очі з рідного села, а згодом забрав і сім’ю.
Так в Ленінградській області опинився і Зіновій Іванович: «Батько теличку зарізав…вот. М’яса набрав у мішок чи в торбу, нам оставив. «А я поїду світ за очі – у Росію поїду, бо, кажуть, в Росії нема голоду». Ну тоді м’ясо нам осталося, а батька пише пісьмо з Ленінградської області: «Приїжайте, тут нема голоду». Таким образом ми спаслися од голоду. Там вже родилася в мене сестра.... Як уже тут…»
Підсумовуючи свої страшні переживання голодних років Зіновій Іванович зазначає, що тільки пам'ять про цей злочин дозволить уникнути подібного в майбутньому: «То треба розказувать, шоб нинішнє покоління знало шо таке Голодомор, шо таке Голодомор! Шо це в каждому селі по тисячі, по п’ятсот душ померло-померло-померло… Шоб він не вернувся, не дай Бог, цей Голодомор».
