2024 © All rights reserved
13-річна Юлія Богдана Клепп народилася в Осло (Норвегія) й лише цього року вперше побувала в Україні, у Львові, однак як дитина емігрантів вона вже чітко окреслила свою ідентичність: «Моя перша мова – норвезька, я вільно розмовляю англійською мовою, а ще в школі я вивчаю французьку мову. Але я також українка, тому я ходжу щосуботи вивчати українську мову до Української cуботньої школи». Саме там від вчителів вона вперше почула про Голодомор, який відтоді не покидав дитячої уяви. «Кожного року в нас у школі проводять урок пам’яті жертв Голодомору в Україні. Тоді нам усім стає дуже сумно, ми думаємо про тих дорослих та дітей, які загинули. Ця тема мене дуже хвилює, я завжди переживаю. … Це біль українського народу, це його сльози. А ще я уявляла тих діток, які просили їсти під час Голодомору, у яких не було навіть хлібчика», - пише юна Юлія у своєму творі.
Перейнявшись темою Голодомору, дівчинка цього року взяла участь Всеукраїнському дитячому конкурсі патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича, який організовує українська діаспора та члени ОУН. Її вірш «Не знаю, плачу я чи віоліна» опубліковано на сайті Культурної референтури ОУН, де за нього можна проголосувати до лютого 2019.
Не знаю, плачу я чи віоліна,
Зливаюсь з нею я в одне на мить,
Я народилась вдалині від України,
Але чомусь вона мені болить.
Норвезька скрипка гра, а з неї лине
Говерли оксамит й Дніпра блакить.
Я Скандинавської землі дитина,
Чому ж Вкраїна так мені болить?
Чи то маленьке серце відчуває
Історію, яка була давно,
Голодомор мені в душі палає,
Смертельний біль, і сльози, і зерно.
Я бачу, коли скрипка моя грає,
Як наяву, голодних тих людей,
Колоссячко, що дівчинка тримає
І притискає до своїх грудей.
Я граю, й туга та пшенична
Так обгортає, що бракує слів,
Як déjà vu, як пам’ять генетична,
Дійшла до мене з глибини віків.
Швидким вібрато плаче віоліна
Чи то вже я… й рука моя тремтить.
Я маю в серці Маму-Україну,
І ось тому вона мені болить.
©Julia Bogdana Klepp
Листопад 2018.