2024 © All rights reserved
На початку 1930-х років керівництво Радянського Союзу на чолі із Йосипом Сталіним обрало жорстоку зброю фізичного і морального катування, зброю масового винищення у боротьбі з українським народом – голод. За неповні 2 роки понад 7 мільйонів осіб в Україні загинули від умисних дій радянської влади. З аналізу історичних фактів складається висновок, що Сталін не мав задуму винищити абсолютно всіх українців. Для нього достатньо було вбити третину народу, щоб інша частина скорилася і не йшла проти вождя-диктатора. В умовах тривалого голодування, терору, хаосу та загального відчаю найбільше страждали діти – найвразливіша частина суспільства. Всі спогади очевидців Голодомору, дитинство яких припало на роки геноциду, вже сьогодні звучать через осмислення і аналіз оповідача: чому все те лихо було з ними, з їхніми родинами. Важко уявити емоційно-психологічний і фізичний стан мільйонів українських дітей…
Уродженка Запорізького краю Євдокія Павлівна Михайлова (1928 р.н.) пережила геноцид в 5-річному віці. Вона була наймолодшою з шести дітей у сім’ї, у якої під час розкуркулювання конфіскували всю худобу та коней, і навіть родинний виноградник став колгоспним.
Євдокія Павлівна розповідає про вражаючу турботу і допомогу між членами сім’ї, завдяки якій змогли вижити всі діти.
«Дєло в том, шо коли була оця голодовка, я била малєнька, лежала на печі. В селі есть такая печка. А Гриша (як ми самі меньшие двоє, всьо время вдвойом билі)… я помню, шо він мені водичку розовеньку подавав. А він мені говорить: «Ми ж голодали… Ти лежала опухшая…». Їх уже нема, тоже померли вже. І Гриша говоріт: «Ти була опухшая і голодала. Лежала опухла, а я давав тобі водичку розовеньку, мама воду кип’ятила в печі, туда гілки з вишень».
8 вересня 2017 року завідувач науково-дослідного відділу Юлія Коцур спільно з фотографом Ксенією Пілявською, яка на волонтерських засадах співпрацює з «Меморіалом жертв Голодомору», відвідали Євдокію Павлівну та записали її спогади про Голодомор.
Всі, хто вижив, все подальше життя зберігали в своїх серцях пам'ять про рідних, друзів, земляків. Разом з цим, вони жили зі страхом називатися українською нацією, виражати свої патріотичні почуття, говорити про Україну як державу, говорити про те, що ж відбувалося в 1932-1933 роках з народом.
За останні майже 10 років Меморіал жертв Голодомору (саме стільки існує Меморіал) став майданчиком розповіді, діалогу поколінь. Цього року музей мав в своїх стінах зустріч школярів з Євдокією Павлівною, за що Меморіал жертв Голодомору їй безмежно вдячний. Такі події є унікальними і безцінними.
