2024 © All rights reserved
Американський журналіст угорського походження Джозеф Пулітцер пожертвував у 1904 р. 2 млн доларів Колумбійському університету м.Нью-Йорка для створення Школи журналістики та премії за кращий твір. Започаткувати їх особисто не встиг – помер у 1911 р. Однак Пулітцерівська премія почала діяти з 1917 р. Кожного першого понеділка травня місяця її вручають переможцям – номінантам в галузі журналістики, літератури, театру, музики. Найпрестижнішою є номінація «За служіння суспільству» (Publice service) з врученням золотої медалі та 10 тисяч доларів. Її лауреатами були письменники Е.Хеменгуей, М.Мітчелл, газета «The New York Times», відомі журналісти, мистці. Претендентів приваблювала не мізерна за американськими апетитами сума, а престиж лауреата. У 2018 р. її прагнули понад 2 тис. осіб, а отримав репер.
У 1926, 1933 році, коли кореспондент «New York Times» У.Дюранті особисто брав інтерв’ю у самого Й.Сталіна, подібного розмаїття номінацій («За служіння суспільству», «За висвітлення місцевих новин», «За розкриття національної теми», «За міжнародний репортаж», «За майстерність») ще не було. У 1931 р., коли валлійський журналіст Г.Джоунз був на Дніпрогесі, його американський колега У.Дюранті написав кілька хвалебних репортажів про індустріалізацію, про переможну ходу соціалізму. Пулітцерівський комітет, розглянувши подання Дюранті, присудив йому у 1932 р. премію. Вінценосний журналіст з вишуканою «майстерністю» вдався до «служіння» більшовицькому Агітпропу. У своїх статтях до «New York Times» він заперечив історичний факт штучного голоду в Україні, зрадливо видав радянським спецслужбам Г.Джоунза, який у березні 1933 р. повернувся з голодних сіл Харківщини, і необережно розповів про свою поїздку Дюранті. Він не лише зрадив Гарета, але продав за щедрі кремлівські гонорари журналістське сумління, очолив наклепницьку кампанію проти нього. У серпні 1935 р. Г.Джоунз загинув у Манжурії за дивних обставин, адже за кілька день Дюранті писав про загострення радянсько-японських відносин на Далекому Сході. На початку 2000-х рр. громадськість намагалася позбавити Дюранті Пулітцерівської премії, але комітет з її присудження відхилив клопотання.
Безумовно Дюранті та Енн Епплбом, хоча і є представниками західної журналістської школи, але суттєво вирізняються за світоглядними, освітніми і ментальними уподобаннями. Їх об’єднує фах і лауреатство. Епплбом працювала у престижних виданнях – «The Washington Post» «The Economist», «The Spectator», опублікувала монографію «Історія Гулагу», за яку у 2004 р. отримала Пулітцерівську премію. Українською мовою її книга вийшла у 2006 р. За інтелектуальною номінацією «Ставлення до сталінського режиму» вони антиподи: Дюранті вихваляв червоного диктатора, Епплбом засуджує злочини Сталіна. В «Історії Гулагу» вона визнає колективізацію і політику розкуркулення причиною «…жахливих спустошливих голодоморів в Україні та південній Росії – голодоморів, у яких загинуло від шести до семи мільйонів людей» (с.62). Її радниками і науковими консультантами були російські архівісти, історики, західні дослідники.
Свобода особистості, а як похідна і свобода творчості, надає шанс людині для перегляду власних поглядів. Їхня сталість і послідовність – гарна ознака індивідуальності. А якщо погляди помилкові? У будь-якому випадку маємо сприймати їх як даність. Поява книги Е.Епплбом «Red Famine. Stalin’s War Stalin’s on Ukraine» (2017), яка викликала неоднозначні рефлексії серед українських і західних дослідників Голодомору, її чергове журналістське розслідування. Вона є одноосібним автором, хоча інтелектуально-інституційну допомогу надавали українські історики, західні експерти. Поєднання журналістського пошуку з елементами академічного дослідження піднімають планку відповідальності її автора: оціночні тлумачення та висновки набувають кваліфікаційних суджень, а не публіцистичного репортажу про трагічні події далекого минулого. За таких обставин свобода висловлювань і довільних інтерпретацій мають бути суголосними з авторською позицією та професіональною відповідністю. Прикро, але тенденційність і суб’єктивність авторського тлумачення концепції геноциду Р.Лемкіна (інтелектуальний батько терміну «геноцид»), базових положень Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. про запобігання геноциду та покарання за нього, фактичне заперечення Голодомору-геноциду 1932 – 1933 рр. в Україні – є очевидними. Тому я опублікував рецензію на англомовне видання «Червоного голоду» Е.Епплбом («Слово Просвіти», №49, 7 – 13 грудня 2017). Мені видалось тоді, що її судження, це полемічні роздуми пулітцерівського лауреата, прагнення розібратися у складних наукових колізіях правової оцінки Голодомору. Сподівався, що у наступних перекладах, авторка перегляне їх. Прикрість ситуації полягала в тому, що 25 листопада 2017 р. Президент України П.О.Порошенко, виступаючи на меморіальних заходах біля Музею Голодомору у Києві, двічі згадав книгу Е.Епплбом, навіть долучив її до когорти Р.Конквеста, Дж.Мейса, а невдовзі зустрівся з авторкою «Червоного голоду». Виникла дивна колізія: ми закликаємо світову громадськість визнати Голодомор геноцидом українського народу, але одночасно надаємо пропагандистський майданчик авторам книг, у яких геноцидна складова піддається сумніву. Цікаво, якою була б реакція політичного керівництва Ізраїлю, аби хтось з журналістів та істориків наважився засумніватися у Голокості біля Інституту Яд-Вашем. Він і досі не визнає А.Шептицького праведником світу, хоча святіший особисто рятував євреїв у роки нацистської навали.
Україна зазнала у ХХ ст. катастрофічних втрат і болю, тому суспільство перебуває у стані посттравматичного синдрому. Соціальна психіка нації доволі чутлива до викривлень реальних подій, фальшування обставин найтрагічніших сторінок минулого. Ми є свідками реакції Ізраїлю на нещодавні події довкола поправок до закону про Інститут національної пам’яті у Польщі. У 2018 р. книга Е.Епплбом вийшла польською мовою «Czerwony Głód», але без другої частини назви «Сталінська війна проти України». Десь загубилась під час редагування… Тріумфальна хода «Червоного голоду», яка полонить національно-патріотичні почуття антиросійською риторикою, дійшла України.
30 травня 2018 р. «Мистецький арсенал» надав майданчик для презентації україномовного перекладу книги Е.Епплбом («Червоний голод. Війна Сталіна проти України. – Київ: HREC Press, 2018. – 442 c.). Видання відбулося за фінансової підтримки Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення голодомору (HREC in Ukraine), який є філіалом Науково-освітнього консорціуму вивчення Голодомору при Канадському інституті українських студій (Holodomor Research and Education Consortium). Обидві організації фінансує канадський бізнесмен Д.Темертей. Для прихильників журналістського таланту Е.Епплбом, а він однозначно є, її книга – це «видатна подія». Мій колега Станіслав Кульчицький, який брав участь у її презентації, зазначив, що «…своєю книгою Епплбом уже нажила багато ворогів». Я написав критичну рецензію у 2017 р. і тепер, але не є ворогом, швидше принциповим опонентом. Але, як виявилося, не єдиним. Категоричні відгуки подали відомі дослідники Голодомору: Роман Сербин з Канади, який упорядкував та видав статтю Р.Лемкіна про «радянський геноцид», правник-міжнародник Володимир Василенко (автор проекту Закону Країни про Голодомор від 28 листопада 2006 р.), історик Володимир Сергійчук.
Юридично-правове визнання в Україні Голодомору-геноциду далося важко, позаяк особисто брав безпосередню участь у підготовці доказової бази. Тому свідому чи випадкову ревізію його положень я сприймаю як особисту образу. Її відчув ще в англомовному виданні Е.Епплбом, а презентація «Червоного голоду» українською мовою розвіяла будь-які сумніви: лауреат пулітцерівської премії заперечує геноцидну складову Голодомору в Україні, піддає сумніву його юридичну кваліфікацію згідно положень Конвенції 1948 р., свідомо занижує загальну кількість жертв штучного голоду. Прикро усвідомлювати той факт, що «Червоний голод» Е.Епплбом занесений до «червоної книги», яку охороняє Український інститут національної пам’яті. Можливо вони спокусилися на антиросійську риторику авторки, але вона стала сьогодні звичним явищем для європейських політичних структур, засобів масової інформації, крім тих, у яких працюють сучасні У.Дюранті.
Академічне рецензування передбачає застосування системного теоретичного арсеналу стосовного наукового наративу. Його складно пристосувати до «Червоного голоду», позаяк твір поєднав елементи меморіально-археографічного (щедре цитування опублікованих спогадів очевидців), демографічне (довільне подання статистики жертв Голодомору), юридичного аналізу (тлумачення норм міжнародного права). Ключовими для авторки є визначення «голод 1932 – 1933 рр.», нейтральне «голод», які вона розглядає під кутом зору соціально-біологічного явища. Поняття «загальносоюзний голод», «український голод» ніби і засвідчують їхню відмінність, але, напевно під впливом дорадників, авторка пристає до визнання факту «загальносоюзного голоду». Він є історіографічною схемою, навіть ідеологемою, якими користуються російські та окремі українські історики для нівелювання геноцидної складової та національної особливості причин, обставин і наслідків Голодомору в Україні. Дуже зручна схема: голод «общая трагедия». Якщо так, то чому Російська Федерація не дала політичної і правової оцінки Голодомору на власній території? Чому у 2011 та 2015 р. російський суд заборонив мої книги про Голодомор на території РФ, визнав їх екстремістською літературою? А в листопаді 2017 р. речниця МЗС РФ М.Захарова розвіяла остаточні сумніви: голодомор – не історичний факт. Тому фраза Е.Епплбом «ні український, ні загальносоюзний голод» виглядає нейтральною і дещо уніфікованою.
Термінологічний ряд у будь-якому науковому та журналістському розслідуванні має особливе значення. Тому поняття «голод», як біологічне явище, «терор голодом» (карально-репресивна акція), «Голодомор» (масове і послідовне винищення людей через системне позбавлення продовольства, новітня форма геноциду) необхідно правильно використовувати. Можна говорити і про «стадії голоду навесні 1933 року», але в контексті соціально-біологічного та антропологічного дослідження. Читаючи книгу «Червоний голод», складається враження, що її автор свідомо уникає визначення «Голодомор», а якщо і згадує, то з посиланням на джерело. Вона вважає, що «українські емігранти в своїх публікаціях назвали його Голодомором» (с.ХХII), тобто голод. Уперше термін «Hladomor» постає у 1933 р. на сторінках празького «Većernika P.L.». Е.Епплбом не заперечує організованого характеру голоду, його штучного походження, позаяк відхиляє дію природного фактора. Однак її фраза «історія Голодомору не обмежується голодом» засвідчує знак рівності між поняттями і явищами, а вони суттєво вирізняються. Голодомор – це історична форма геноциду проти цивільного населення у мирний час. Не пасивне поєднання слів «голод» і «мор» становлять його етимологічну сутність, а функціональна трансформація штучно організованого голоду. Поняття і явища Голодомор і Голокост є вербальними символами геноциду у ХХ столітті, його історичними формами, хоча і відмінними, але за правовими ознаками норм міжнародного права дотичними.
До 15-го розділу та «Епілогу» монографії «Червоний голод», навіть попри численні фактологічні помилки і журналістські звороти, автору та її радникам не доводиться «червоніти». А далі щось відбулося радикальне: можливо авторка пристала до порад наукового редактора Л.Гриневич, консультантів. Вона почала довільно тлумачити положення Конвенції 1948 р. про геноцид. На її переконання «…Сталін не намагався вбити всіх українців, і не всі українці чинили опір», а прагнув «фізично ліквідувати найбільш активних і свідомих українців» (С.338). Отже, на переконання Е.Епплбом, червоний диктатор не мав наміру знищити «всіх українців». Мова іде не про вибірковість Сталіна, а про авторське вибіркове тлумачення базових положень Конвенції про геноцид. За «визначенням Лемкіна Голодомор був геноцидом», а за її авторським тлумаченням – не був геноцидом. Тому що Сталін не прагнув знищити «всіх українців». Дивно, але Е.Епплбом процитувала основне положення Конвенції про геноцид, у якому зазначено «дію з наміром знищити цілком або частково» національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. Розв’язка її авторської формули постає у фразі: «У наступні роки поняття «геноциду» на практиці стали тлумачити ще більш вузько, зокрема як подібне до Голокосту фізичне знищення всієї етнічної групи». У роки Голокосту загинуло біля 6 млн осіб, але це частина єврейського народу, який перебував на окупованих фашистами територіях. Що означає фраза «всієї етнічної групи», ніби винищення частини (понад 7 млн жертв Голодомору) не можна вважати геноцидом.
Конвенція 1948 р. про геноцид, як загальна норма міжнародного права, не передбачала наявності конкретної національної чи етнічної групи (українців, євреїв, вірмен, ромів). Вона зафіксувала перелік дій з наміром, які можна кваліфікувати актом геноциду. Вибіркове тлумачення документа міжнародного права є неприпустимим. Е.Епплбом переконана, що Голокост мав ознаки фізичного винищення «всієї етнічної групи», а під час Голодомору подібного наміру у Сталіна не було. Тому її історичний висновок категоричний: «Голодомор не відповідає такій інтерпретації. Голод в Україні не був спробою вбивства усіх українців; його також зупинили влітку 1933 року, задовго до того, як він міг винищити всю націю» (с.343). Дещо цинічне тлумачення, особливо про турботливе призупинення Голодомору влітку 1933 р., адже терор голодом тривав у Київській, Вінницькій областях до весни 1935 р. Дивний аргумент заперечення геноцидної складової, ніби перерва між розстрілами у Бабиному Яру була «зупинкою». Інтелектуальна група підтримки «Червоного голоду» має «червоніти» за подібне вибіркове тлумачення Голодомору.
Незрозумілою є фраза про складність «класифікації Голодомору в міжнародному праві як геноциду», хоча вона і «не зупинила спроб кількох урядів України цього добитися». Міжнародне визнання Голодомору-геноциду буде справді складним, якщо презентувати в Україні книги, автори яких подібним чином його заперечують. В Ізраїлі, подібне тлумачення геноциду євреїв українським істориком чи журналістом, одразу мало б політичну і юридичну оцінку. В Україні, яка є найдемократичнішою країною у світі, дозволено усе: іноземний політик може у залі Верховної Ради України звинувачувати українців у причетності до Голокосту, а будь-який західний та особливо північно-східний журналіст заперечувати Голодомор.
Політично-правова оцінка Голодомору, яку вдалося досягти за Президента України В.А.Ющенка, чомусь названа у «Червоному голоді» політизацією, хоча і в лапках. Однак інтелектуально-фінансовий спонсор видання, яким є HREC in Ukraine, дозволяє собі звинувачувати Музей Голодомору у політизації. Якщо Голодомор, тобто масове вбивство українців, є злочинною політикою, то як уникнути політизації, його правової оцінки. Використання Е.Епплбом статистики жертв Голодомору для мене зрозуміле. Вона «цілком і повністю» запозичила її від українських демографів, тому і пише, що «…українські науковці (за деякими винятками) дійшли згоди щодо цифри близько 4-х мільйонів загиблих». Я належу до «винятку», позаяк, опираючись на гіпотетичні прогнози демографів 1930-х рр. та матеріали перепису населення 1937 р., обстоюю цифру померлих жертв Голодомору – понад 7 млн осіб. Для Е.Епплбом «узгодженими» є дві цифри: 3,9 млн загиблих – «прямих втрат», 0,6 млн ненароджених – «непрямих втрат» (с.276 – 277). Вона добре «узгодила» цифру 3,9 млн осіб, але не узгодила правильне цитування демографічної статистики С.Соснового від 1942 р.: 1,5 млн померлих у 1932 р., 3,3 млн у 1933 р. В архівному фонді Оперативного штабу Розенберга збереглася аналітична праця С.Соснового, який називає 7,4 млн осіб, що «…загинули в Україні внаслідок голоду, організованого більшовиками у 1932/33 р.». Демографічна статистика жертв Голодомору – однозначно не журналістська справа.
Наприкінці «Епілогу» авторка «Червоного голоду» зазначає: «Голодомор – це трагічна історія без щасливого кінця. Але історія України не стала трагедією. Мільйони людей було вбито, але народ вижив». Історія українського народу надто трагічна. Сподіваюсь, що заперечення Голодомору-геноциду, якою б антиросійської риторикою воно не супроводжувалось, лишатиметься в українському інтелектуальному та меморіальному середовищах «без щасливого кінця».
Марочко В.І. доктор історичних наук, професор